ВОЄННИЙ СТАН

«Бурштин подарував мені відчуття безпеки, куточок спокою… Місто, яке сказало мені: «Все буде добре! Ми разом! Ми витримаємо!». Я дуже вдячна людям…»

«Бурштин подарував мені відчуття безпеки, куточок спокою… Місто, яке сказало мені: «Все буде добре! Ми разом! Ми витримаємо!». Я дуже вдячна людям…»

Ми продовжуємо цикл розповідей про внутрішньо переміщених осіб, які зараз проживають на території Бурштинської територіальної громади.

До вашої уваги розповідь улюблениці дітвори нашого міста, журналістки з м. Києва – Дарії, життя якої змінилося 24 лютого.

 

Дарія, яким Вам запам’ятався ранок 24 лютого?

Я з родиною приїхала на Захід нашої країни через ті події, які сколихнули увесь світ 24 лютого – повномасштабне вторгнення. Треба розуміти, що війна в нас насправді почалася 8 років тому. Наші рідні проживають у м. Бурштин, вони нас чекали, а ми сподівалися, що все мине…

Якщо чесно, Київ ще з осені жив новинами про «захоплення столиці». Я не вірила, я уявляла, що столиця під захисним куполом і ніхто ніколи її не візьме. Не вірила, що в XXI столітті це можливо.

Страшно було, коли нас повідомили, що в грудні, перед Новим Роком, у нас тестуватимуть сирену. Ми тоді перелякалися, адже я чула її тільки у серіалах і фільмах, й мені насправді подобалися такі епічні моменти. В останній момент тестування скасували, й ми повірили, неначе усе може налагодитись.

Останнє моє спокійне Різдво я провела у Херсоні, у моєму рідному місті, у бабусі й дідуся. Херсон знаходиться на межі з тимчасово окупованим Кримом, тож коли почали з’являтися новини про можливий наступ росіян, я насамперед переживала за Херсон – він фактично був беззахисним.

Коли я повернулася у Київ, повернулась і напруга – ЗМІ говорили лише про скупчення ворожих військ на кордоні з нашою країною, й зокрема на кордоні з Київською областю. За кілька днів до 24 лютого з’явилася інформація про так звані «пріоритети Путіна», серед яких захоплення столиці за три дні. Ніхто з нас не хотів у це вірити й не міг.

Ранок 24-го був страшний, до того ж, напередодні я захворіла на COVID-19. Про початок повномасштабного вторгнення я дізналася з робочого чату: зазвичай я ніколи не вимикаю його на ніч, й того разу, о четвертій ранку, почали масово приходити повідомлення від моїх колег про гучні вибухи у різних районах столиці.

А буквально через кілька хвилин я сама побачила потужні спалахи на обрії й почула, як дзвенять вікна у моїй квартирі. Так вийшло, що вдома я була сама – мама з сестрою у цей час перебували на іншому кінці міста. У напівпритомному стані від жаху й температури я намагалась зібрати хоч якісь речі, тому що у нас не було ні тривожної валізки, ні заздалегідь приготованої аптечки. Як і більшість українців, ми покладалися на те, що все мине…

Зустрітися з мамою я змогла лише ближче до вечора, тому що рух містом буквально зупинився. Сестра з чоловіком й племінником виїхали у Київську область, тоді це здавалося безпечнішим. Ночувати вдома на тлі майже безперервних вибухів за вікном було неможливо, тому ми знайшли укриття через дорогу, у бібліотеці. Перенесли туди речі й влаштувались на підлозі, вкритій червоним пилом, разом з іншими переляканими людьми: дітьми, батьками, бабусями й дідусями, тваринами, які трусились від гучних звуків.

На третій день у нас вперше запровадили цілодобову комендантську годину. На вулицях точилися бої, тероборона патрулювала майже кожне перехрестя, будувала блокпости. Проте справжнє усвідомлення того, наскільки близько був ворог, прийшло лише тоді, коли за кілька зупинок від нас я побачила згорілу техніку окупантів. Там були й тіла росіян, їх намагалися якнайшвидше прибрати з дороги. Тоді я зрозуміла, що ідеально захищений Київ – це моя ілюзія.

Я думала, що укриття дасть мені хоч якесь відчуття безпеки, однак його не було. Одна за одною надходили новини про розстріли людей у столиці, про безперервний наступ ворога, а люди істерично гортали стрічку новин, щоб дізнатись хоч якусь інформацію.

Двері у бомбосховище у нас не закривались, тому ми організували нічне чергування: знайшли старі ніжки від стільців з цвяхами і стояли на варті, щоб ніхто чужий не міг зайти.

В укритті ми об’єдналися, допомагали та підтримували одне одного. Раніше абсолютно незнайомі люди, ми за кілька ночей стали родиною. Пам’ятаю, одна бабуся дуже плакала вночі – самотня, без рідних, у неї дуже боліли ноги, а ліки залишились вдома. Виходити було суворо заборонено, й все, що я могла – просто обійняти її і запевняти, що «завтра все налагодиться, дуже скоро все знову буде добре».

Навпроти нас була дівчинка із Запоріжжя, також без сім’ї. Коли вибухи ставали особливо сильними, вона приходила до нас, лягала поруч зі мною, й ми тримались за руки, доки вибухові хвилі не стишувались.

Зрештою, люди ділились усім що мали – ліками, їжею, ковдрами, зарядками, гарячою водою, яка була на вагу золота. Разом було легше переживати величезну масу дезінформації, яка ширилась у перші дні, на кшталт здачі Києва, Харкова й інших міст. У стані паніки легко повірити в те, що пише ворог, адже перевірити усе достеменно неможливо.

Я дуже переживала за дідуся і бабусю у Херсоні, за сестру з племінником… Для мене найбільша цінність – моя родина, без неї не існує мене.

Як Ви наважилися виїхати?

Ми до останнього сподівалися, що все владнається, проте ситуація ставала гіршою. Район, у якому я живу, знаходиться за 30 кілометрів від Ірпеня, де точилися бойові дії. Тому ми вирішили переїхати до рідних в інший район міста, а згодом ухвалили рішення про евакуацію.

Найстрашніше було зважитись на це. У перші дні сирени майже не вщухали, й пересування Києвом нагадувало гру у лотерею. Постійно здавалось, що от-от буде приліт туди, де ти зараз знаходишся. Вокзал столиці здався мені величезним переляканим вуликом: люди, вдягнуті буквально хто у що, чіплялися за поспіхом зібрані сумки, за дітей, за тварин, і вся маса не відводила очей від екранів з розкладами евакуаційних поїздів.

Через обстріли поїзди постійно запізнювалися, й чекання під постійними сиренами, під небезпечно скляним куполом вокзалу перетворювалось на щось сюрреалістичне. Зрештою наш поїзд прибув, проте дістатися до нього й залізти всередину виявилося надважким завданням. Насправді це було схоже на пекло, тому що увесь натовп єдиною хвилею сунув на перони, всі боялися не встигнути і водночас боялися зупинитися хоч на хвилину, бо впасти у такому потужному людському потоці було б жахливо.

Я ледь не залишилася на платформі, тому що заходила останньою, й провідниця оголосила, що місць вже немає. Кожний вагон був суцільно забитий, люди не мали місця навіть вільно стояти. І коли поїзд нарешті рушив, здавалось, неначе ми змогли отримати шанс знову відчути себе у безпеці. Хоча все це було відносно, адже протягом шляху небо за вікном час від часу знову спалахувало вибухами.

Зранку ми приїхали в Івано-Франківськ, де нас зустріли рідні й відвезли до Бурштина. Востаннє своїх родичів я бачила у 2007 році, коли приїжджала у гості з бабусею.

Бурштин подарував мені відчуття безпеки, став куточком спокою… Це місто, яке сказало мені: «Все буде добре! Ми разом! Ми витримаємо!». Мені хотілося обійняти кожну людину, яку я зустрічала, адже усі поставилися до нас з терпінням й любов’ю. Ми потребували цього найбільше.

Як було з роботою?

Залишитися без роботи для мене найважче. Мені потрібно чимось займатись, творити, щоб відчувати себе щасливою. Я розуміла, що до офісу у Києві вже не повернуся, і це гнітило мене – здавалось, що я ніколи не знайду можливості знову повноцінно працювати.

Перші місяці я не могла навіть слухати музику, не дозволяла собі сміятися і насолоджуватись звичними речами, я вважала, що не маю на це права, тому що хтось страждає більше, ніж я…

Потім стало легше, насамперед завдяки нашим рідним, які постійно були поруч й підтримували. Згодом я почула, що у місцевому Центрі громадської активності є можливість попрацювати волонтером й проводити для діток різноманітні заняття. Там я познайомилася з Галею Янишівською, проєктним менеджером АМЕР Прикарпаття, й Юлею Мірохою з відділу культури – саме вони допомогли мені адаптуватися й дали шанс знову повернутися у робочу колію. З ними було надзвичайно легко, мені здавалось, неначе ми знайомі багато років. Це волонтерство стало для мене рятівним колом й не дозволило зануритись у депресію – мені буквально легше дихалось, коли я почала працювати з дітками.

Як твої справи сьогодні?

Нещодавно ми змогли вивезти дідуся і бабусю з Херсона до нас, у Бурштин. Зараз вони проходять період адаптації… Моя сім’я сьогодні разом, і це найголовніше для мене.

Мій дідусь був одним з ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має численні нагороди, які під час окупації Херсона ховав у гаражі, щоб росіяни не змогли до них дістатись. Думаю, мої рідні з часом розкажуть багато історій з періоду окупації Херсона, проте на це потрібен час.

Зараз себе реалізую у проєкті «Відповідь на кризу в Україні» у м. Бурштин та підпрацьовую онлайн як журналістка. Цей проєкт, робота к безпековому освітньому середовищі – потужна мотивація для мене. Я працюю не лише з місцевими дітками, але й також з ВПО, я чудово розумію їхні проблеми, намагаюся підтримувати так само, як підтримували й мене. Багато з них пережили окупацію, хтось тільки почав переходити на українську мову – це усе складно, і я кажу: «Не бійтеся нічого, головне, що ми всі тут – одна родина, ми вистоїмо і переможемо, бо ми українці».

Тут, на заході України, люди особливо піклуються про мову, історію, культуру… Тут Україну люблять просто тому, що це Україна – й, насправді, нам всім треба вчитися цьому.

Коли я повернуся до Києва, я буду зовсім іншою людиною, проте Бурштин назавжди залишиться для мене рідним містом. Я вдячна йому за все.

Попередній Інформуємо, що Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) разом із навчально- реабілітаційним центром «Джерело» підготовлено брошуру «Набута інвалідність дитини Поради батькам і фахівцям»

Залиште свій коментар

Бурштинська міська рада


Бурштинська міська рада © 2022. Всі права захищено